Прохолодний ранньоберезневий день спонукав 93-річну Савету Роговей зручніше вмоститись на селянську піч, аби зігріти хворі ноги. Вона лиш напередодні повернулась із райлікарні і вельми рада була знову відчути тепло рідної домівки у Волоці. Коли з’ясувалось хто ми і звідки, старенька таки злізла з печі і жваво взялась до розповіді про життя-буття зі своїм чоловіком Іваном Іллічем, з яким разом уже 63 роки. Так склалось, що Савета Ністорівна, зростаючи у великій сім’ї, де окрім батька і матері виховувалось ще 14 дітей, так і не змогла піти до школи, щоб навчатись бодай у початкових класах. Зате з малих літ пізнала всю повноту домашньої праці, а відтак і на полі у колгоспній ланці. Страхіття війни, повоєнний голод теж припали на її долю. Власне, не оминули вони й Івана Ілліча, а коли побрались у 1950 році, довелось жити у старенькій хатині, де поряд тулилась і корівчина. Зрозуміло, захотілось молодятам побудувати нову, більш світлу хату, але на той час не просто це було зробити: ні грошей, ні матеріалів не вистачало. — Зокрема, після роботи, — пригадує Іван Ілліч, — а я працював будівельником у Чернівцях, за 12 кілометрів від села йшов пішки і на плечах ніс мішок купленого потай (чого гріха таїти) цементу з будови. Отак удвох із жінкою збудували у 1959 році власний будиночок, котрий служить нам і досі. Треба сказати, що Бог дарував їм лиш єдину дочку аж після 15 років подружнього життя. Зате Марія народила трьох синів, а відтак до них додались і онуки та правнуки. Зокрема, наймолодший онук Георгій зараз поряд із бабусею та дідусем. Ми вже прощались із старенькими (до слова, Іван Ілліч на 9 літ молодший за дружину), коли Георгій призупинив нас: — Почекайте, покажу вам голубів, котрих тримаю на горищі, а їх є 20 пар. За якусь хвилину-дві не без гордості в очах приніс у руках гарненьких білих птахів, які разом поворкували, а згодом і знялись у голубінь весняного неба. Покружляли та й повернулись, посідали на дах хати. Кажуть, голуби довго тримаються там, де люди добрі живуть.