— Але то не біда, — без тіні  суму каже старенька,— ще кілька  днів потерплю й обов’язково  сяду на велосипед. Не можу  без нього.
— Що й справді? — перепитую співрозмовницю.
— Аякже, — відповідає, і хитро  примруживши очі, додає, — а знаєте,  я б дуже хотіла, аби онучка  купила мені моторолер. Сіла  б за кермо і поїхала Тарашанами.
— І не побоялися б?
— А чому б це. У молодості,  коли до чоловіка приїжджали  друзі-музиканти на мотоциклі, то кілька разів сама їхала на ньому вниз нашою вулицею. І нічого – у шанець не втрапила.
— То хай би дійсно купили б Вам  того скутера.
— Е, не хочуть. Дочки в один  голос заперечують: мамо, та  Ви ж розіб’єтесь. Шкода, що  вони так думають…
За свій доволі довгий вік Олена Олександрівна багато чого пережила, побачила. Пройшла через воєнні  і повоєнні роки, не покладаючи рук працювала у колгоспі. Маленьких двох дочок і сина садовила у спеціально зроблений для них візочок і тягнула за собою на поле, відробляючи норму із сапою. А вже ближче до пенсії дев’ять років доглядала… за бджолами  у 20 вуликах.
— Не кусали Вас?
— Та й цигарку запалювала і пускала дим, бджоли відлітали, а я тим часом збирала мед чи віск. Отак і допрацювала до пенсії без пригод.
— Так що ж все-таки головне для сільської жінки? — запитую Олену Олександрівну.
— Все дуже просто, —  почув у відповідь, — потрібно не цуратись ніякої роботи, крутитись, мов ті бджоли. Інакше як би дочок вивела у люди. Одна була головним бухгалтером на льонзаводі. Друга – економістом у колгоспі. Син, на жаль, передчасно помер, як і мій чоловік. 32 роки тому  овдовіла. Та нічого, Бог допомагає, раду собі даю. Хоч і дочки щоразу кличуть до себе, а вони у мене хороші, дбайливі, все одно відмовляюсь. Ось тут, у своїй хаті, мені і самій непогано. Обхожу 20 курей, двох песиків, почитую газети, в тому числі і ваш «Новий день». А що бабі більше треба, аби лише здоров’я не полишало.
Ні додати , ні відняти  до цих мудрих слів старенької. І  побажавши їй ще довгих щасливих літ, на тому й відкланялись.