Новий день   
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Реклама
Головна » 2014 » Червень » 20 » 2 0 ч е р в н я — В с е с в і т н і й день біженців
12:47 PM
2 0 ч е р в н я — В с е с в і т н і й день біженців

Вже вдруге сім’я Жанни змушена покинути власний дім та шукати притулку у Глибоці

Історія має властивість повторюватись. І, на превеликий жаль, найчастіше чомусь мова йде саме про повторення неприємних подій. При цьому, у повторному випадку вороги б’ють значно сильніше, значно боляче та ще з відчутнішими наслідками. У цьому на власному гіркому досвіді переконалась сім’я, яка двічі побувала у шкірі біженців. Покидаючи у 1988 році домівку у Баку (Азербайджан), вони навіть гадки не мали, що через пару десятків років їм доведеться знову пережити оті страшні моменти.

Баку — Глибока — Краматорськ

У 1988 р. в Азербайджані спалахнув потужний міжетнічний конфлікт, який супроводжувався масовим насильством проти вірменського населення. Довелось покинути затишні домівки та податись у пошуках безпечного для життя місця. Серед біженців — і сім’я: тато Леонід (вірменин за національністю, працював лікарем), мама Жанна (дівоче прізвище Григор’єва, народилась у 1948р. у Глибоці, тут же закінчила середню школу), сини Олександр та Арарат. У Баку вони залишили трикімнатну квартиру та улюблену роботу. Як би сумно це не звучало, але тоді у них просто не було іншого виходу, адже у подібних ситуаціях найголовніше — вберегти себе і свою сім’ю.
Притулок знайшли у Глибоці, де мешкала мати Жанни Георгіївни та сестра. Тут вони були з серпня по грудень 1988-го, а вже новий 1989 рік зустріли у Краматорську Донецької області, звідки близько до Баку. Сюди вони ще повернуться один раз, однак виявиться, що у їх квартирі оселились інші люди...  Щось комусь доводити і не пробували, бо марно. Тож попрямували назад до України.

На знімку: Жанна Георгіївна (справа) та Арарат Леонідович радіють лише зустрічі із сестрою.

У Краматорську панують безвладдя та беззаконня

Нелегко було і у Краматорську. Жанні Георгіївні довелось влаштуватись двірником і працювати цілих 10 років, аби отримати квартиру. Однак, з часом справи почали налагоджуватись. Сини виросли. Молодший Арарат здобув диплом магістра економіки в одному із престижних університетів США, а згодом тут же навчався та успішно закінчив докторантуру. Загалом за океаном він студіював з 2000 до 2013 року.
Повернувшись додому у Краматорськ, Арарат Леонідович навіть не припускав, що невдовзі буде змушений, як і у 1988 році, тікати разом із мамою від пострілів та вибухів і шукати порятунок у Глибоці.
— У Краматорську, — розповідають Жанна та Арарат, — уже 2 місяці панують безвладдя та беззаконня. Цілодобово стріляють, особливо потужно лунають постріли вночі. Розбомбили один із цехів заводу, тролейбусну зупинку, яка знаходиться у 100 метрах від нашого будинку, спалили тролейбуси, маршрутки, оточили та заблокували адміністративні будівлі.
У місті — барикада на барикаді. При цьому, варто сказати, що це не прості шини чи мішки з піском, а надійні бетонні конструкції. Більшість містян сховали свої автівки, аби їх не відібрали „люди у масках”. Для прикладу, нещодавно вони привласнили собі 4 автомобілі, які належали одній із банківських установ. І це лише один маленький випадок мародерства.
Вулицями Краматорська ніхто майже не ходить, обмежуються прогулянками біля під’їздів будинків. Дитсадки, школи закрили.
З 20 травня не виплачують пенсії, зарплати, соціальні допомоги. Банкомати грошей не видають, тому доводиться розбивати „скарбнички” та витягувати звідти свої мізерні заощадження, щоб хоч якось прожити. Дедалі частіше вимикають світло, у деяких районах не подають воду. На дорогах рідко можна побачити «швидку допомогу». Є проблеми із пальним. Запаси продуктів ще є, але, мабуть, ненадовго, адже постачальники відмовляються вести до нас продукцію. На жаль, в аптеках бракує ліків, особливо сердечних. Але, не дивлячись ні на що, люди (після чергової жахливої стрілянини вночі) вранці йдуть чи їдуть на роботу.
Не вистачає і бомбосховищ. Скажімо, поблизу нас знаходиться школа, будівлю якої звели ще у 1959 році, а, отже, вона передбачає сховище у разі небезпеки. Проте, тут можуть поміститись усього 40 — 50 осіб. Це занадто мало.
Ефірне телебачення та радіомовлення взагалі не працюють уже тривалий період. На супутникових каналах видно і чути лишень брехливих російських журналістів. Інтернет з’являється не часто. Містом „красуються” написи на кшталт „Смерть бандерам!”
Насправді мешканці Краматорська заплутались: не розуміють де „свої”, а де „чужі”, хто друг, а хто ворог. Їх покинули, тому вони не довіряють ні центральній владі, ні „людям у масках”.
Озброєні найсучаснішою зброєю наймані бойовики роблять усе, що їм заманеться, адже за ними — впливові люди з великими грошима. Вони грабують склади з боєприпасами, забирають вибухівку (тротил) із шахт, викрадають людей. На барикадах — п’яні та обкурені молодики з автоматами в руках. Спритніші вояки десь ховаються вдень, щоб уже вночі розпочати стрілянину.
Нас настільки залякали, що ніхто не наважується висловити власну думку, надто якщо вона суперечить поглядам бойовиків. Ті, хто це зробив, — і досі шкодують. До тих, хто виступав за Єдину Україну та виходив донедавна на мітинги на підтримку цієї ідеї, „навідуються” непрохані гості. Словом, ситуація нині у Краматорську така: або ти підтримуєш так звану Донецьку Народну Республіку (ДНР), або ти зрадник.
Попри бажання, на президентських виборах ми не мали змоги голосувати. Натомість нас закликали взяти участь у загальновідомому псевдореферендумі. Свою позицію могли висловити на звичайному папері, який ніяк не назвеш офіційним документом. Наша родина уникнула такого „волевиявлення”.
Найбільше нас здивувало те, як легко краматорська міліція здала зброю та залишила нас, по суті, наодинці із злочинцями. Насправді, ніякого спротиву, жодного штурму не було. З боку це виглядало, як продумане шоу, звичайна „показуха” для простих людей.
Великі сподівання у нас на Українську армію, проте, із сумом доводиться констатувати, що з кожним днем у Краматорську стає все небезпечніше. Наприклад, один наш сусід помер,  перехвилювавшись за ситуацію в місті. Інший (працював у Красному Лимані) вийшов за хлібом після роботи, його поранили, а згодом його серце перестало битись. Йому було лише 42 роки.

Дорога із Краматорська до Глибоки була довгою, небезпечною та виснажливою


За словами пані Жанни та пана Арарата, із Краматорська люди виїжджають масово. Ось і вони вирішили покинути домівку задля власної безпеки. Ніякої інформації про автобуси чи інші транспортні засоби, які б вивозили людей, немає, а залізничний вокзал не працює вже протягом 2 місяців. Відтак кожен діє, як йому заманеться. Легше тим, які мають особистий автомобіль.
— Покинули ми квартиру, — кажуть Жанна Георгіївна та Арарат Леонідович, — 12 червня, близько 3-ї години ночі. Пішки попрямували до автовокзалу, який знаходиться за 4 км. Великих валіз не взяли, аби не привернути увагу. На автовокзалі було 5 автобусів, які возять людей із Краматорська до Харкова. Одна біда — вони завжди переповнені. Купити квиток ніде, бо у касі давно вимкнули світло. Довелось домовитись із водієм та їхати, зрештою, стоячи. Загалом в автобусі нас було приблизно 65 осіб.
Дорога до Харкова була довгою та небезпечною. Рухались в об’їзд сільськими дорогами. 5 разів нас зупиняли на блок-постах, перевіряли документи, зокрема паспорт, а якщо бути точнішим — відомості про прописку. Коли наближались до чергового блок-поста, люди переживали, адже перед нами стояли бойовики зі зброєю у руках. Слава Богу, ми проскочили, а відтак незабаром були вже у Харкові. На жаль, не всім так поталанило: решту автобусів зупинили для перевірки в м.Ізюм і невідомо чи попрямували вони далі.
Дійшовши, врешті-решт, до першого пункту призначення, на сім’ю чекало ще одне випробування: стало погано пані Жанні, тому довелось звернутись до Харківської обласної лікарні. Необхідну допомогу тут надали, дозволили декілька годин відпочити, але далі порадили давати собі раду самостійно, адже вільних місць у лікарні немає. Не сприяли ні у центрі, який мав би координувати проблеми біженців. Реальної допомоги, скажімо забезпечення елементарним місцем для ночівлі, вони не змогли запропонувати. Вічна проблема українців: організація існує — користі обмаль. Добре, що у цьому місті були давні знайомі, які дали місце для ночівлі.
Із Харкова попрямували потягом до Києва, де нині перебуває у справах старший син Жанни Георгіївни  Олександр (йому надав притулок колега по роботі). Звідти (також поїздом) — до Чернівців, а вже вранці 15 червня, нарешті, прибули у Глибоку, де їх із радістю прийняла сестра та тітка Світлана.
Дорога обійшлась у щонайменше тисячу гривень. Власне, тому не кожен житель Краматорська може виїхати з міста, адже, як уже зазначалось вище, майже 2 місяці люди не отримують жодних виплат. Відтак, шановні керівники держави, задумайтесь, чи робите ви все від вас залежне, аби мешканці східних регіонів почувались у безпеці.

Георгій СЕМЕНЮК.
Фото Петра Митранюка.

P. S. До речі, вже у понеділок, 16 червня, Жанна Георгіївна звернулась до відділення управління Пенсійного фонду України у Глибоцькому районі. Тут працівниця «єдиного вікна» люб’язно пояснила, які документи потрібно, аби отримати невиплачену пенсію. До речі, як повідомили, біженці із Криму такою послугою вже скористались.
Після подання всіх документів, кошти надійдуть десь через місяць. Але Жанна Георгіївна вирішила почекати, можливо за цей час вже все у Краматорську владнається і пенсійні борги вона отримає  там. На це сподіваємось і ми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Переглядів: 195 | Додав: Newday | Рейтинг: 0.0/0
Форма входу
Пошук
Календар
«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Архів записів
nanewday@mail.ru