Власне, і хочеться кількома штрихами долучитись до творення рук Наталії Миколаївни. І те, що показала нам зі своїх робіт у власній затишній квартирі, справді викликає подив того, яким багатобарвним і неповторним є її сприйняття отого світу. Зокрема, у вишитих, а не намальованих картинах, де за допомогою голки і нитки на полотні передано сюжет в гамі із 40 — 50 кольорів. Одне слово — диво!
Втім, не менш привабливим у творчості Наталії Поліщук є також вишиті сорочки. Тут вже відсутнє оте багатство кольорів, бо виконані вони в особливому стилі — «білим по білому», зате тонка робота, особливості візерунків, передусім тих, що притаманні Глибоччині, теж вражають.
— Так що ж потрібно для того, аби творити такий дивосвіт? — запитуємо у Наталії Миколаївни.
— Як на мене — чистота помислів, велике терпіння впродовж двох —трьох місяців і бажання довершеності у кожній роботі, — якось невимушено відповіла майстриня.
Із цим, звісно, важко не погодитись, як і з тим, що поряд має бути природна обдарованість. Зазвичай, вона закладається у родинних генах. Хоча Наталія Миколаївна зауважила, що в сім’ї особливого захоплення і вміння вишивати не відчувалось. Лише одна з бабусь таки вправно володіла голкою і ниткою.
— Знаєте, — додала Наталія Миколаївна, — у важкий повоєнний рік минулого століття гарно вишита сорочка, котру вона обміняла на харчі, врятувала її дітей від голоду…
Захоплюватись вишиванням, до речі, як і сестра-близнючка Оксана Миколаївна, почала порівняно недавно. У доробку обох поки що  небагато картин і вишиванок, але в недалекому часі вони могли б стати експонатами виставки, яка б, сподіваємось, привернула увагу поціновувачів краси.
— Про це, — трохи знітившись, зазначила Наталія Миколаївна, — я й не думала, бо вишиваю насамперед для себе, чоловіка, дочки і сина, декого з рідні. Можливо, і слушно б прислухатись до пропозиції і винести свої роботи на огляд широкого загалу.

У світлій кімнаті — виходець з тропічних джунглів Південно-Східної Азії кодіеум або, як його ще називають, кротон. Рослину Світлані Іванівні подарували вдячні учні. «Живучи» три роки у школі, рослина сумувала, а, отримавши своє місце у домі пані Світлани, буквально за рік розрослась, даруючи всі відтінки жовтого і зеленого, оранжевого та червоного. Кожен листок кодіеума нагадує осінні фарби листяного лісу, причому зберігає королівський наряд цілий рік.
Ось заповнив зеленим віттям куток кімнати вічнозелений пишний чагарник китайська троянда (гібіскус) — подарунок від мами Ганни Каменюк. Як відомо, це квітка любові, але зараз у неї „стан спокою”.
Своєрідно і дуже витончено виглядає тут цикас (Саговникова пальма). На верхівці крони колонообразного стовбура ростуть пальмові листя, жорсткі на дотик і ніби вкриті воском. Рослина, як розповіла донька — учениця 11 класу Старововчинецького ліцею Віра Вакарюк, щороку випускає нові стрілки, котрі розкручуються, ніби папороть. Спочатку було 3, потім — 6, торік — 9.
„Восьминіг” — так називають по-домашньому у родині Світлани Іванівни філодендрон. Він і справді крислатий: листки сягають до двох метрів, а стебло випускає велику кількість повітряних білувато-зелених коренів.
Нагадує пальму Юкка Пак, котрий вже подорослішав, досягнувши триметрової висоти. Пишається „лицарська зірка” — гіпеаструм, красується декоративно-листяна драцена, дарує все більше цвіту орхідея. А ось кактус у Світлани Іванівни лише один. Зізнається: „Вони мене колять. Чула: якщо колять — не люблять, тому не розводжу їх”.
Доповнює кількість зелених „домочадців” і „тещин язик”. Так у народі називають сансевієрію — дивну рослину з твердим, що стирчать прямо із грунту, листям, котре росте із повзучого кореневища.
І це далеко не повний перелік зелених улюбленців чарівної жінки-педагога, котра, сміючись, називає себе „багатодітною мамою”, адже має двох доньок, як класний керівник другого класу — 21 вихованця і розраду у квітах. До речі, у школі теж „виховала” красеня — двометрового арума.
— Мама дуже легка на руку, — каже донька Віра. — Іноді люди просять її посадити вазон або приносять доглянути, бо чомусь не росте.
Чи то позитивна аура жінки, чи вдячність за любов… Світлана Іванівна знаходить розраду в рослинах, розмовляє з ними. Каже: „Вони мені надають силу”. Щодо догляду — жодних таємниць: вчасно поливати водичкою і вчасно пересаджувати. До речі, куплених добрив не використовує.