Від її очей теж не відведеш погляд. Власне, як і сама Наталія Феррарі знаходить переважно силу і натхнення в очах інших для своєї творчості. Бо цілком переконана, що людські очі можуть сказати інколи значно більше, аніж гарні слова. Втім, домінуючою фактурою у художніх роботах Наталії є ще й оголене тіло: його краса, принадливість і глибинний потенціал животворення. А в цьому сенсі годі шукати кращого матеріалу (даруйте, за відсутність вдалої метафори – прим.авт.), аніж зовсім юне цнотливе дівоче чи молоде тіло жінки…
Спершу звичайна учениця школи, а згодом Глибоцького ліцею Наталочка з доволі розповсюдженим українським коренем свого прізвища справно відвідувала уроки, читала підручники, здобувала знання. Але вже тоді у школярки з’явилась справжня жага до малювання. Інколи потай для себе. А якось насмілилась показати зображене на папері вчителеві — Федору Михайловичу Трушу. Він, за словами Наталії Костянтинівни, і став чи не єдиним, хто оцінював, підказував і наставляв її у творчості. Його слово було і є для неї авторитетним, за котре досі вдячна вчителеві. Та у ті роки юному обдаруванню не вдалося вчитись малюванню ані у гуртку, ані у художній школі, ані у жодному вищому мистецькому закладі.
Ех, доля, доленько, чом ти така непередбачувана, інколи і злодійкувата? Нерідко запитують себе люди. Щось подібне трапилось і в житті Наталії, бо по закінченні школи вступила… у Сторожинецький лісний технікум і стала бухгалтером. За фахом попрацювала кілька літ у Глибоцькій ветлікарні. А далі надам слово самій Наталії Костянтинівні:
— Отже, рано вийшла заміж, народила дочку, яку нарекли Кароліною. Нині їй 12 років і вчиться у 7 класі Глибоцького ліцею. Дещо згодом проявились оті зигзаги долі: розлучення, друге заміжжя і виїзд у 2002 році до чоловіка в Італію. Звідси й моє теперішнє прізвище Феррарі. До речі, наголос в ньому ставиться на останньому складі на відміну від назви популярної спортивної машини.
Італійський період мого життя позначений рядом міст (Неаполь, Мілан, Катанья на Сицілії), навчанням в економічному коледжі, доволі різними місцями роботи: перекладач у суді з італійської мови, котру вивчила на диво швидко —за два місяці, на українську та російську, косметолог, асистент хірурга з пластичних операцій. Поряд з тим кожну вільну хвилину віддавала малюванню (не люблю терміну «написання картин») в стилі «НЮ». Переважно — це портрети, графічні роботи. Та сталось так, що один із знайомих, побачивши мої картини, запропонував взяти участь у художньому конкурсі, що відбувався у три етапи. У першому, серед близько 300 учасників посіла сьоме місце, у другому – перше, а у підсумку ввійшла в трійку кращих. Як нагороду — отримала можливість організувати персональну виставку з 32 картин у курортному містечку Ткортміні на Сицілії, куди з’їжджаються VIP-особи з багатьох країн Європи. Тут і познайомилась з відомим російським сатириком Михайлом Задорновим. Побувавши на виставці, авторитетний італійський критик Е.Згорбі схвально оцінив мої роботи. А ще сказав так: «Малює гарно голу натуру, але не вульгарно». Його слова вельми дорогі для мене.
Потім була ще одна «персоналка» у Відні, участь у кількох колективних показах у тій же Італії, що привернуло увагу преси, телебачення. І почались запрошення на численні інтерв’ю. Було цікаво, прикро тільки те, що майже скрізь мене сприймали за росіянку, бо про Україну навіть журналісти майже нічого не знають як про країну. Тож наполегливо і терпляче пояснювала, що на мапі Європи є така держава, а з нею й український народ. Слава Богу, чимало вдавалось довести в цьому плані, зокрема і своєю творчістю.
Однак три місяці тому я все ж повернулась на Батьківщину. Зрозуміла, що тут моє місце, та й маю нагоду тут жити і матеріально забезпечувати себе і дочку, передусім завдяки італійським рокам праці. У тому числі і художній творчості (вигідним продажем власних картин на післявиставкових аукціонах). Хоча не приховую – подружжя і втретє не склалось. Зате визріла давня й омріяна теза, можливість, нарешті, сказати: «Свобода — це я!». Звісно, будучи вільною у своїх діях, творчості, водночас сповна усвідомлюю власну відповідальність перед батьками, дочкою, яких безмежно шаную і люблю. Власне, тому і повернулась в Україну. Я рада, що мати – Лідія Федорівна та батько – Костянтин Васильович Гоменюки щойно, у день закоханих 14 лютого, відсвяткували сімейну подію, бо спільно і щасливо прожили в парі 32 роки.
Можливо б варто поставити на цьому крапку. Хоча і ні. З’явилось нове, дотепер незнане, але вже осмислене захоплення – потяг до малювання ікон та невимовне бажання зробити внутрішнє оформлення котроїсь церкви у своєму баченні. А ще Наталія Костянтинівна закінчує навчання у престижному Чернівецькому училищі, де готують перукарів-модельєрів вищого ґатунку. І близька до завершення реконструкції у Глибоці власного салону-перукарні із претензійною назвою «Каприз». І те відомо, що творить, бо її неординарна мистецька уява знову і знову зображує на полотнах очі та їх погляд – добрі і розумні, такі загадкові. А поряд з ними — портрети… Словом, продовжує красу, якій завжди повинно бути місце в людському житті!