Якось до весни захотілось мені придбати нову сапу, тож звернувся до коваля. Один каже: я майстер з фігурних виробів, зокрема воріт, деталей альтанок, прикрас до кам’яних мурів. Сапи не робив і робити не буду, бо справа невигідна. Інший також сказав щось подібне.
Знайомий порадив Петра Щербаня з Кам’янки. Йому, до речі, незабаром буде 80 літ. Ковальську справу опановував самотужки у колишньому місцевому колгоспі. А до цього працював на залізничній станції Вадул-Сірет у Черепківцях. Роки тоді були важкі, до всього — у сім’ї шестеро чоловік. 30 років виконував різні роботи: лагодив зубові та дискові борони, виготовляв найрізноманітніші вироби, підкови та цвяхи до них і багато іншого. Вийшовши на заслужений відпочинок, не полишив улюблену справу: змонтував невеличке переносне горно з вентилятором, придбав інструменти і пристрої. На обійсті фігурні ворота і хвіртка — витвір його рук. Та найбільше тепер спеціалізується на січкарнях. І як зробить ножі та приладнає їх до різального барабана — слугуватимуть довго та надійно. Він єдиний у Кам’янці хто це робить. До речі, ножі виготовляє холодною ковкою, а отвори робить спеціальним пробоєм, бо свердлом цього не зробиш. Матеріал бере із старих пил рамкових пилорам.
Щодня до майстра хтось приходить: кому сапу виготовити, кому коцюбу, кому рогачі до печі, а декому ланцюг заварити (виконує ж бо і дрібні зварювальні роботи). Може загартувати  сокири, зубила та інший різальний інструмент. Колись і коней підковував та вже не ті роки, бо біля такої тварини треба і самому «конем» бути.
— Раніше метал був міцніший, — каже Петро Танасович. — Тепер жерсть, кутники, арматура не мають тієї якості.
Інколи заводить свого мотоцикла МТ із коляскою і їде до пункту збору металобрухту, аби щось вибрати. Тішать дідуся онуки — Володимир (капітан міліції) та Іван (лейтенант міліції), Наталя (завклубом) і Валерій. А ще більша радість — правнуки: Юрко, Іванко, Василько та Володя.