До Дня визволення України від фашистських загарбників бібліотекарі разом з членами клубу „Мій край”, що діє при книгозбірні-філії с. Просіка, провели зустріч з учасницею Великої Вітчизняної війни Євгенією Чоботар, 1924-го року народження.

Сьогодні Євгенія Францівна кожен ранок розпочинає з молитви у капличці, яку дозволила збудувати 1998-го року у своєму саду. Молиться, щоб іншим Бог післав долю, не таку ж складну…
Отримавши поранення, батько Євгенії Францівни помер у Першій світовій війні. Виросла на маминих руках. З відзнакою закінчила сім класів. Опісля — агрошколу у Петричанці, отримавши одразу три професії: агроном, бухгалтер, ветеринар. Оскільки тоді не було чорнил і зошитів, поміж рядками у старих книгах писали молоком, перемішаним з сажею.
У свої 89 (!) Євгенія Францівна ще сама працює на городі. За працелюбність тьотю Генцю (так її всі називають) завжди поважали односельці. Має дві медалі — „60 і 65 років перемоги у Великій Вітчизняній війні”.
Проте, зі сльозами на очах пригадує бабуся свою … молодість. Вона у неї — опалена війною. Доводилось копати траншеї, а у перервах — обробляти з мамою город. Вивчила будову автомата Калашникова. Був випадок: біля Валовії (кут у Глибоці) копали траншеї, а в уже існуючих ховались радянські солдати. Прилетів літак з червоною зіркою на боці. Солдати вийшли з окопів, вважаючи, що то свої. Літак виявився замаскованим фашистським. Хлопці загинули…
Каже Євгенія Чоботар, що позаду панського маєтку у Просикурянах у лісі є не позначене поховання радянських солдат.
То був час, коли не було не те що одягу чи взуття, а й молока для маленьких дітей.