Про що, може мріяти молодий музикант?! Мабуть про велику сцену, про сольні концерти, про натовпи шанувальників і, зрештою, про гідну оцінку його творчості. Так це чи ні ви дізнаєтесь, прочитавши наше інтерв’ю з талановитим виконавцем із Йорданешт — Валентином Опайцем.

Валентин Опаєць — випускник Чернівецького музичного училища імені Сидора Воробкевича, соліст фольклорного колективу „Taraful lăutarilor”, учасник багатьох фестивалів, у тому числі і за кордоном: у Румунії та Польщі, викладач акордеону у Глибоцькій музичній школі та вчитель музики у Йорданештській ЗОШ №1.

— Думаю, доречно буде розпочати нашу бесіду з перших ваших кроків у музиці. Хто посприяв, аби ви вибрали саме музичний шлях?
— Не знаю чим, але музика мене вабила ще з дитинства. Поясненням цього, можливо, є те, що тато і дядько були музикантами. Спостерігаючи за ними, я почав захоплюватись музикою. Побачивши мої музичні пориви, мама робила все від неї залежне, щоб я став у майбутньому музикантом.
В якийсь момент мені захотілось мати власний інструмент. Оскільки для гри на дорослому інструменті був ще замалим, батьки купили іграшковий акордеон, але такий, за допомогою якого можна було навчитись грати. І ось, в один прекрасний день, почувши по радіо якусь мелодію, спробував відтворити її своєю іграшкою. На диво вдалось. Відтак, не знаючи музичних нот, кожного дня намагався зіграти нову пісню.
Згодом опановував ази музичної майстерності у завідувача клубом Чіпріана Божеску. Позаймавшись рік, припинив заняття. Як виявилось, то була лише нетривала пауза, адже у 9-у класі повернувся до своєї улюбленої справи. Власне, тоді я почав співати на весіллях.
— За логікою, наступним етапом у твоїй кар’єрі мав би бути вступ до спеціалізованого музичного навчального закладу...
— Справді, коли настав час обирати майбутній фах, довго не роздумував, адже твердо знав, що хочу продовжувати займатись музикою. Вибрав Чернівецьке музичне училище імені Сидора Воробкевича, спеціалізація — акордеон. Роки навчання (вчився 4 роки) згадую із задоволенням. Пам’ятаю своїх одногрупників, пам’ятаю і те, як протягом 3 років грав на цимбалах в оркестрі училища.
— Знаю, що нині ти є солістом фольклорного колективу „Taraful lăutarilor”. Розкажи трохи детальніше про твій гурт.
— Колектив існує вже 4 роки. За цей час склад трохи змінився: хтось нас покинув, дехто новий прийшов. Для музичного гурту — цілком нормальне явище. Наразі, окрім мене, у групі ще 4 музиканти: Вадим Буцура (клавіші), Василь Георгіян (скрипка), Марін Чеука (труба), Костянтин Куті (акордеон). Здебільшого виконуємо фольклорні композиції, а також деякі пісні румунської, української, російської естради.
— Сподіваюсь, що не помилюсь, якщо зазначу, що основний заробіток для нинішніх музикантів — гра на весіллях. Наскільки популярним є ваш колектив на подібних святах?
— Дійсно, нас часто можна зустріти на весіллях, хрестинах, випускних вечорах. Замовлень вистачає. Вже тепер маємо пропозиції заспівати наступного року. Отож, якщо хтось бажає, може до нас звернутись. Погодьтесь, атмосфера свята багато у чому залежить від рівня музикантів.
Що ж до того, чи гра на весіллях є способом підзаробити грошей, чи чимось іншим?! Скажу, що це, радше, додаткова сцена, де можна заявити про себе та свій колектив, хоча і власний бюджет можна поповнити.
— І наостанок хотів би запитати про проблеми, з якими найчастіше стикаються молоді музиканти, а також про їхні мрії.
— Найперша проблема — недостатня кількість фестивалів, концертів, конкурсів. На жаль, не так уже й багато нагод ми маємо для того, аби показати свою творчість широкому загалу. Ще один бар’єр — високі ціни музичної апаратури. Приміром, для покупки нових інструментів ми витратили „кругленьку” суму, адже якісна музика звучить із якісної апаратури. Майстерність музиканта завжди була і буде на 1-у місці, але і без професійної музичної техніки важко досягти бажаного результату.
Мрії є — стати відомими музикантами та збирати повні зали на своїх концертах. До того ж, хочеться зняти кліп на якусь нашу пісню.
Георгій СЕМЕНЮК.