Напередодні Дня Великої Перемоги керівники району Микола Загарюк та Валерій Ротар навідались до ветеранів та інвалідів Великої Вітчизняної війни (таких у нашому краї залишилось 27). Від імені районної влади та приватних підприємців вони вручили подарунки та грошові винагороди. Також голови райдержадміністрації та райради відвідали сім’ю ветерана війни Василя Костянтиновича Возняка, який помер на початку травня, недоживши кілька днів до свята.
Не забули Микола Георгійович та Валерій Манолійович і про колишнього керівника Молодійської сільради Петра Георгійовича Гросу, який багато років свого життя присвятив державній службі. Нині він хворіє, тому для нього та його родини зібрали та передали благодійну допомогу.
До вшанування героїв долучився народний депутат України Геннадій Федоряк, а також небайдужі підприємці, зусиллями яких зібрали продуктові набори.
Відділ внутрішньої політики РДА.

Напередодні 9 травня ми попросили поділитись спогадами Степана Флюндру (на фото). Шестимісячним немовлям він залишився на руках у матері, оскільки, отримавши поранення на війні 1914 року, батько у 1928 помер. У 1944-у Степанові Васильовичу було шістнадцять з половиною, але записали на рік старшим і 4 листопада забрали на фронт. Спочатку проходив навчання. Далі — став свідком радянсько-японської війни. Взимку ховались у землянках, накриваючи їх дошками, аби загрітись. За добу пробігали по 50 кілометрів.
Служив Степан Васильович до 1952 року. Повернувшись у рідну Молодію, створив сім’ю, виховав з дружиною п’ятеро дітей, працював помічником начальника поштового відділення. Опісля 35 літ пропрацював начальником пошти у Валя Кузьмині.
Овіяне невмирущою славою, омріяне й вистраждане, гартоване у вогні вікопомної битви, на крилах весни лине до нас вкотре свято Перемоги. Пам’ять про славні подвиги на фронтах — наш духовний скарб.







На жаль, роки — не журавлі. Вони не повертаються із вирію. А так хотілося б, щоб журавлині крила ніжно торкнулися і стерли сліди часу на обличчі, а інколи й у душі таких непересічних людей, як Дора Бондаренко.

Народилась Дора Яківна у селі Лашківка Кіцманського району, де закінчила два класи української школи. Старший на 11 років брат порадив продовжувати навчання у румунській школі у Кіцмані. Ще маленькою полюбляла гратись у вчительку, тож спробувала після шкільної парти навчати дітей азбуки. На прохання однієї жінки вишити їй сорочку самотужки навчилась орудувати голкою, що виявилось цікавою справою.
Якось, перебуваючи у гостях у двоюрідної сестри у Чернівцях, очікувала її з ринку. Та прийшла плачучи, бо почалась війна. Як пригадує Дора Яківна, її наляканий батько вирушив пішки за донькою до міста. Ішов з сусідом узбіччям шосе. І раптом, звідки не візьмись, фріц летить. Вони продовжували прямувати, проте жінка навпроти, у котрої було шестеро дітей, злякалась — і почала перебігати на інший бік. Її вбили…
Повернувшись у Лашківку, кілька днів мали там спокій. Але навідався жандарм, котрий мовив: оскільки пані Дора трохи працювала педагогом, її мають розстріляти у числі перших. Мама дала жандармові перину, подушки, наволочки, золотий перстень, аби відпустив.
Наступного дня вийшов указ усіх євреїв привести у Лужани. Далі — гнати їх дорогами вперед-назад. У спекотному липні! Звісно, примусили викласти й усі коштовні речі. Інакше —  розстріляють.
Того дня євреїв пригнали до Снятина. Жандарми їхали на конях, а знесилені люди йшли пішки. Їм не дозволяли навіть води з канави напитись. У Снятині на толоці гурт довкола оточили жандарми.
Наступного дня пригнали у Молдавію. Зупинились у синагозі, де дозволили випити чаю. Бачила як у Дністрі плавали убиті коні.
Гнали далі. Деякі люди кидали бранцям морквину, за що жандарми били їх гарапниками. Так прибули до Копайгорода, де нагодували борщиком, свинячим м’ясом (!) з хлібом.
Полонені просили жандармів відпустити молоду Дору. І у вузенькій вуличці її з батьками солдат виштовхнув з колони. Знайшли вони порожній будинок у Копайгороді. Сусіди допомагали харчами, поки не вийшов указ купувати за 200 марок ордер на офіційне проживання, на що грошей не було. Почався тиф. Мертвих збирали, як снопи з лабузом. Приїхала машина з солдатами, котрі прямували до Чернівецької області. Дуже просили взяти з собою. Отак і повернулись на рідну землю. Це було у суботу, коли люди йшли до синагоги. У батьківському будинку вже жила жінка з трьома дітьми, але вона звільнила помешкання.
Дора Яківна почала шукати роботу. Оскільки без документа не вдавалось, закінчила Чернівецьке педучилище. Працювала завідуючою навчальної школи №1 у Йорданештах. Згодом перевели на посаду завідуючої у Купку, де зустріла долю — викладача фізичного виховання. З 1955 року стала жителькою Глибоки. Працювала директором Глибоцької школи №3, вчителем Глибоцької середньої школи. Викладала румунську. Проте володіє ще й єврейською, розуміє німецьку. Виростила доньку, котра обрала фах бухгалтера. Вже дорослі й онук та онучка.
Ось така жіноча доля Дори Яківни. На грудях ветерана вісім медалей, які отримала як в’язень гетто, учасник війни, ветеран праці…
А тепер Дорі Розенблат-Бондаренко не залишається нічого іншого, як дотримати даної нам на дев’яностоліття обіцянки: ще десять років прожити і всіх на 100-літній ювілей запросити. Вона ж усміхнулася лагідним поглядом своїх очей: „На все Божа воля...”.